Почавши працювати психологом, я прийшла в психотерапію "примусово", тому що в моїй професії проходити психотерапію необхідно. Хоча на початку в глибині душі я подумувала про те, "що краще знаю і сама з усім впораюся". Через деякий час я усвідомила, що я прийняла одне з найправильніших рішень у моєму житті, звернувшись до психолога.
До приходу в психотерапію я звинувачувала інших у тих складностях та невдачах, з якими стикалася у своєму житті. Звичайно, це жило в мені як подразнення, незадоволення життям і у вигляді фізіологічних симптомів. Крім того, я жила так, ніби не я є головним героєм свого власного життя, а життя інших могло здаватися незвичайним та цікавим.
Розповідати психологу про себе виявилося часом дуже непросто: боляче, соромно, страшно... Я досі згадую свого першого психотерапевта, як про людину, яка розчистила "Авгієві стайні" моєї психіки.
Поступово я помітила, що люди навколо мене не несуть відповідальності за моє щастя, і за мій інтерес до мого ж життя. А найголовніше - їм можна і потрібно говорити про ті складнощі, які виникають у наших з ними контактах. І це не руйнує, а навпаки, зміцнює стосунки. Я навчилася говорити "ні" і не боятися, що на мене образяться на все життя.
Зараз кожен день мого життя – це день, який є унікальним і не повториться. А тому я намагаюся прожити його повно та усвідомлено. І я й досі відвідую психотерапевта. Вже просто для підтримки свого робочого інструменту (самої себе) в екологічному стані.