До своїх 36 років я намагалася бути для всіх гарною. Щоби любили, поважали, цінували, приймали. Щоб було безпечно.
Адже якщо я розлююсь, скажу «ні» або подбаю про себе, то мене звинуватить в егоїзмі, відкинуть, і я залишуся сама. А поодинці не вижити. Ось я й намагалася бути зручною для всіх, окрім себе, підлаштовуючись під інших і живучи не своїм життям.
Таким чином, я повністю себе втратила.
Я не знала, хто я.
Навіщо живу.
Чого хочу.
Що собою уявляю.
Чим хочу займатись.
В який бік рухатись.
Цілий клубок нестерпних почуттів рвав мою душу. Розгубленість, розпач, образа, страх, агресивність, безвихідь. І нескінченні сльози, що душать, від жалю до себе і від сорому і провини за свою нікчемність і неспроможність. У той непростий період я, мабуть, уперше в житті по-справжньому зустрілася з собою і задалася дуже важливими питаннями.
Хто я?
Яка я?
Як я хочу жити?
Немає у нас, у людей, іншого способу зростати, окрім через кризу.
З найпотужнішої особистої кризи і почався мій шлях до себе та в професію.
Тепер, у свої 45, я точно знаю, хто я, навіщо живу і чим цінна для інших людей і цього світу. Моє життя не безхмарне, ні. Але мені цікаво жити та відчувати повноту кожного моменту.
Кризи кінцеві. Але вони можуть бути болючими, що позбавляють сил і енергії, що виснажують вщент.
Не залишайтеся з ними віч-на-віч!
Звертайтесь за професійною допомогою!