Віталій, як же відчувається ваш біль …
Пам’ятаю, 19 років тому з тим самим зіткнулася зі своїм чоловіком.
І тоді здавалися ці фото загрозою НАМ і виявом неповаги до мене.
А ще я казала, що він навіть свій вибір не поважає 🙈.
У нього були холодні очі, і він дивився на мене, немов я дурна та істеричка.
Відповів неприємно:
«Чому це все має бути про тебе? Ми разом рік! У мене до тебе ж було 30 років життя! Ці фото не про конкретну людину, а про мене в той час. Ніби зараз ти є, і я маю стерти шматок власної біографії, незалежно від того, був він щасливим чи ні».
Найбільше ранило не наявність фото, а небажання почути мій біль, поговорити. Це нестерпне відчуття самотності в нашій парі…
Я була із дірою в грудях. Почала погано спати і перерила усю квартиру — я мов шукала докази, що він не мене хотів, а просто я підвернулася йому зручно і я лише заміна.
А прагла я лише, щоб він усе викинув, спалив, втопив, щоб обіймав мене і сто разів казав, що лише я маю значення…
Усе має рік потому або кілька років потому. У моєму випадку — кілька років.
Усе було не про нього. Насправді я до смерті боялася, що я недостатня, що я в чомусь гірша, менш смілива, або вона була крутіша в сексі, а ще я така блондинка, прозора, а вона була яскрава, завжди червоні губи на фото, завжди широка посмішка…
І то було про мій брак, про моє відчуття меншовартості.
І зовсім не таке мали тоді значення мій чоловік із тими фото.
Мій чоловік був моїм дзеркалом. На той момент — дуже болісним відображенням. Та історія вказала мені на мої комплекси і страхи.
Зараз по-іншому)))
На мене дивляться усі саме так, як я дивлюсь на себе. Із захватом.
Зазирни в себе там стільки краси і сили і цінності твоєї…
