У психотерапію я прийшла з кризи, а точніше - з багатьох криз одразу.
Тріщало все, що я називала своїм життям: сімейні стосунки, яким було понад 20 років, колись улюблена робота, розуміння себе. Моє «хто я» і «де я» сипалося, як пісок крізь пальці.
Я була розгубленою та не розуміла, куди я йду. Жити було страшно, як жити було незрозуміло. Не жити - було ще страшніше.
Я не вміла довіряти.
Не вміла бачити поруч людей. І тим більше - спиратися на них.
Мені здавалося, що маю справлятися сама. Тривога накривала, як хвиля.
І саме тут почалось щось нове.
Спершу, я навчилась бути поруч із кимось, хто не рятує й не тисне.
Потім, відчула, як це: покластися, не провалитися, не втратити себе.
Світ став не таким ворожим, а я не такою самотньою.
З’явилася можливість розгледіти нові шляхи свого життя і себе.
Моя психотерапевтка не вирішила це за мене, але дала мені руку, простір і час, щоби я почула себе. Та я почала свій новий шлях.
Психотерапія не зробила мене іншою. Вона повернула мене до себе справжньої.
Тієї, яка завжди була - просто не мала змоги з'являтися.
Зараз я маю психотерапевтичну освіту, практику та досвід, зацікавленість у своїй професії.
Та маю цікаве життя поза роботою: я дружина, мати, акторка соціального театру та фотографиня.